Історії людей з інвалідністю зі Сходу України

На Call-центр НАІУ продовжують поступати дзвінки від людей з інвалідністю зі Сходу України. На жаль, історії їхні жахливі…

Історія 1

– Валентина Іванівна, 85 років, проживає одна в центрі Донецька, 2-й поверх, рідних не має, сусіди теж виїхали. Без сторонньої допомоги не пересувається. Снарядом вирвало шматок стіні її квартири. Раніше її обслуговували соціальні робітники, допомагали волонтери, громадські організації. Сьогодні ця система не працює. Лікарні теж відмовляють у стаціонарному медичному обслуговуванні. Голодує. До кого звертатись по допомогу невідомо…

Історія 2

– Іван, 37 років. Тотальна незряча людина, 1А група інвалідності. Дружина, інвалід 1 групи, незряча. Дитина, 10 років, здорова. Мешкають у Луганській області. Самостійно не можуть виїхати із окупованої території: відсутні кошти проїзд автобусом з Луганська до Харкова (600 грн – 1 квіток) та стороння допомога.

Історія 3

Родина з Луганської області: мати Людмила (62 р.) та син Андрій (37 р.) були змушені виїхати з рідного дому, який будував ще їх прадід.

«Залишили все – господарство: кури, кролі, порося, два собаки та кішку. Просто відкрили сарай – та самі втекли. Сусіди виїхали ще тиждень тому, коли почали активно атакувати важкою артилерією наше містечко Щастя. Залишили і в льоху чимало овочів та консервації. Але, що це, коли втрачаєш набагато більше…     Куди їхати? Єдина наша життєво необхідна вимога – це місто, де син може приймати процедуру гемодіалізу тричі на тиждень. Необхідно зазначити, що тут нам допомогли медичні працівники – вони самостійно зв’язалися з Мінохоронздоров’я, а ті, направили нас до третьої міської лікарні столиці України. Три тижні ми були на стаціонарному лікуванні. А потім: «Шукайте помешкання самостійно та за свої кошти». Враховуючи, що у сина важке захворювання нирок, цукровий діабет та практично повна втрата зору, зрозуміло, що нам необхідне житло біля лікарні або біля метрополітену. Ми, не маємо рідних чи знайомих в Києві, не жили в таких мегаполісах, і зрозуміло, що маємо серйозний психологічний стрес. Довідку щодо статусу переселенця отримали швидко. І на цьому все.                       В Інтернеті прочитала про програму «Рятуймо разом!» Національної Асамблеї інвалідів України, яку підтримано ПРООН в Україні. Зателефонувала на гарячу лінію Асамблеї. Якщо чесно, то не сподівалася, що отримаю взагалі будь-яку допомогу. Але саме завдяки цій команді сьогодні я з сином маю де жити! У нас є дах над головою – займаємо кімнату у трикімнатній квартирі біля метро. Нам допомогли життєво необхідними ліками та надали продукти! Допомогли щоб департамент соціального захисту населення м. Києва надав нам транспорт для поїздки на процедуру гемодіалізу. Через департамент охорони здоров’я отримуємо інсулін. На жаль, не отримуємо безкоштовні ліки, які нам встановлені законодавством, від держави!!! На ліки в мінімальному обсязі щомісяця витрачаємо 800-900 грн. – одну пенсію. А перед Новим роком до нас приїхала моя донька з немовлям! Онука – дитя війни, це і щастя і біль!

ТАМ – залишилася Батьківщина, гарні спогади та мрії ….., а також руїни всього того, що напрацьовували все життя. Що буде далі?

Історія 4

Так случилось, что моя мама Марфа Ивановна, родом из Черниговской области, где пережила оккупацию фашистов во время Великой Отечественной войны. Когда у нас, в Донецкой области начали греметь взрывы, мама сказала, что пережить вторую оккупацию просто невозможно. И мы позвонили родственникам из Киевской области и срочно выехали. С учетом возраста мама имеет много заболеваний: высокое давление, заболевания опорно-двигательного аппарата, болят суставы и т.д. Все наши денежные сбережения ушли даже не на переезд, а на выезд из зоны АТО с двумя небольшими сумочками. Я смотрела, как в маршрутку брали красивого, молодого парня – инвалида 1 группы на коляске. А закрыв двери в автомобиле, я увидела, что коляска осталась стоять на улице. Места просто не было. Но ведь это его «ноги»? – спросила я. Тишина и слезы его матери… Мы приехали в Киев и поняли, что спасать себя можем только сами. Позвонив в Ассамблею, получили четкое разъяснение: к кому обратиться за статусом, каковы наши права по новому закону и возможности, что есть сегодня в реалии и где нам обязаны оказать медицинскую помощь. А потом еще и получили медикаменты по нашему запросу на 1000 грн. и продукты, за что особенная благодарность. Светлана.

Історія 5

Я, Андрей, приехал из Луганской области, у меня ДЦП,1 группа. Живу один уже несколько лет. Как приехал в Киев рассказывать не буду – просто чудеса бывают! «Спасибо» государству за статус переселенца с инвалидностью. Спасибо волонтерам – нашли одежду, обувь. Национальная Ассамблея инвалидов дала возможность на две недели поселиться в небольшом отеле и оплатила мое проживание. Получил продуктовый набор. В отеле тоже с пониманием ко мне относятся. Прихожу в себя… Дальше надеюсь на … чудеса! Найду постоянное жилье – пойду на работу!

Від офісу Національної Асамблеї інвалідів України

Коли ми, завдяки підтримці ПРОООН в Україні та Посольства Франції в Україні, розпочинали проект «Рятуймо разом!», завдяки якому сторили телефону гарячу лінію для внутрішньо переміщених осіб з інвалідіністю, то можливо не повною мірою розуміли його важливість, складність та емоційну напругу. Тому, що з кожним телефоним дзвінком ми особисто переживаємо та відчуваємо всю людську біль та трагедію ситуації, в яку потрапила кожна окрема людина. І перше, що ми робимо – просто вислуховуємо їх, підтримуємо психологічно та, інколи, навіть разом плачемо. Основні запитання стосуються надання допомоги у вирішенні проблеми виїзду із зони АТО, розміщення та поселення на безпечній території України, організації медичного обслуговування, отримання ліків, одягу, продуктів харчування тощо. Дещо вирішити нам вдається повною мірою, дещо частково. На жаль, є питання, які ми не можемо вирішити взагалі. Але вдячні всім партнерам проекту, в тому числі державним установам та спонсорам. Сподіваємось, що разом ми зможемо зробити більше для цих громадян України!